Я на сторожі коло їх поставлю Слово...

08.03.2011 16:08

...Весь сенс "Кобзаря" полягав у тому, що він був написаний
по-українському!

Ю.Луцький

Дух мови – це і дух
літератури всякого народу

Й.Г. Гердер


Романтизм – це епоха віддалена в часі, що лиш частково проглядає крізь учинки сучасників. Романтизм – це національна самобутність, це мірило вартости самого буття: де немає самобутности – там немає життя, де немає самодостатности – там немає патріотизму. Романтизм як філософія культу національного дав нам поета, якого, за висловом О.Вишні, було досить, щоб ми стали нацією. Романтизм дав нам мислителя, вся творчість якого посвідчує, що завдання поступу людства – у відцентрово-божественному рухові до кожної окремої нації як найціннішого багатства світу. Із романтизму виріс "перший відкритий виразник українського сепаратизму", що через найголовніше знаряддя порозуміння зі світом – мову – виразив це безапеляційно. Власне, йому відкрилася сутність слів Ремі де Гурмона: письменникова батьківщина – це його мова. Тому, як зауважує Ю.Луцький, його не опанувала спокуса ввійти в російський літературний процес, а навпаки – зерно його філософії пружинить у таких словах поетичних:

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь,

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають,

а також у часто повторюваному вислові: "Я нічого не хочу – тільки щоб люди свого не цурались".

Мабуть, усю вічність буття проникатимемо в ці слова, щоб вони врешті стали зрозумілі, щоб вони врешті стали дією, щоб із сили промовлених слів постала сила національних ідеалів, принципів, пріоритетів та інтересів. Власне, синтез цього і був властивий Шевченкові у найприродніший спосіб: велика людина завжди національна, як її народ, бо вона тому і велика, що представляє собою свій народ (В. Бєлінський). Поза межами нації не творять, як не може фізично жити поза межами власного тіла людина.

Чи був би такий великий Шевченко, якби написав "Кобзаря" неукраїнською мовою? Чи були б тоді ми? Як жилося б нашій мові без Шевченка, без цього чоловіка, що через незбагненну інтуїцію пізнав її до найпотаємніших глибин ("він, – казав П.Куліш, – творить чудеса з українською мовою"), щоб поставити "на сторожі коло нас", щоб у час бездержав'я зробити її нашою державою, щоб довести всім, що вона не якесь знаряддя і не так засіб спілкування – як саме наше життя. Поза нею – чужина. Без неї нас просто нема. Не випадково на запитання поліційного допитувача, чи не пояснюється популярність його віршів їхньою зухвалістю та обурливістю, Шевченко відповів: "Вірші мої подобалися, можливо, тому тільки, що по-малоросійському написані".

Шевченкове слово, як зазначив Є. Маланюк, – це не матеріял для складання речень, це слово – ЛОГОС (з грец. logos "поняття, думка, розум"), що ним розпочинається Євангеліє від св. Йоанна. Боже Слово через Шевченка утверджувало нашу країну і почало творити окрему державу в історично межовій ситуації. Тоді хіба Слово могло дати максимальний ефект у боротьбі за Україну. Опинившись із 15 років в абсолютно чужомовному середовищі, він вилеліював мову у своєму серці, і "кожен його вірш стає мовби дослідницьким екскурсом у глибини словозначень, розбудовою семантичних покладів мови". Його відчуття мови переростає у відання – знання того, що думали – відали – гадали предки.

Ірина Фаріон / www.svoboda.org.ua

Цілу статтю Ірини Фаріон можна читати тут: http://www.svoboda.org.ua/dopysy/dopysy/020036/